В армії все робиться разом. Їси разом. Спиш разом. Воюєш разом. А потім тебе демобілізують – і ти один. В квартирі. З телевізором і дружиною, яка не розуміє, чому ти прокидаєшся о третій ночі в поту.
Ось чому групова терапія для ветеранів працює так потужно. Бо це повертає те, що армія дала – братерство – і направляє його на зцілення.
Я сам це зрозумів не одразу. Коли вчився на психолога, думав: головне – індивідуальна робота. Один на один. Глибоко, точково, ефективно. І так – індивідуальна терапія критично важлива. Але вона має межі.
Коли ти сидиш один на один з терапевтом, ти можеш думати: «Він мене не розуміє.» Або: «Він це каже, бо це його робота.»
Але коли побратим у групі каже: «В мене теж так. Кожну ніч» – це пробиває будь-який захист.
Рівний-рівному. Peer-to-peer. Це не нова ідея. Але для ветеранів це особливо важливо. Бо військовий довіряє тільки тому, хто був ТАМ.
Зараз ми будуємо СПІЛЬНОТУ – і це слово я пишу великими літерами свідомо. Не просто «групу для терапії». А спільноту ветеранів, які пройшли відновлення і підтримують одне одного безперервно.
Ключове слово – безперервно. Не «пройшов курс – до побачення». А постійна інтеграція. Учасники груп мають змогу підтримувати один одного безперервно та продовжувати інтеграцію.
Йти шляхом зцілення, але не забути.
Ми працюємо з групами в кетамін-асистованій терапії в Центрі «Лісова поляна» МОЗ України – і бачимо, як група стає чимось більшим за «терапевтичний сетинг». Вона стає родиною. Такою, як була в батальйоні. Тільки тепер не для виживання, а для життя.
Один ветеран написав мені після програми: «Я вперше за три роки відчув, що я не один.»
Три роки. Три роки людина жила в ізоляції, хоча навколо були люди. Бо ізоляція при ПТСР – це не фізична самотність. Це відчуття, що ніхто не розуміє. Що ти з іншої планети.
Група повертає тебе на цю планету.